Особливу увагу варто звернути на вивчення історії 6 класу. Вперше навчальною програмою передбачено інтеграцію історії України та всесвітньої історії. Важливим компонентом програми є «Державні вимоги до рівня загальноосвітньої підготовки учнів». Вони представлені у вигляді переліку вмінь і навичок, яких мають набути учні в процесі вивчення кожної теми.

За результатами вивчення курсу учні мають набути низку компетенцій. По-перше, це загальнонавчальні вміння: аналізувати інформацію; виділяти головні ідеї в тексті чи розповіді вчителя; співставляти та порівнювати однотипні явища, інформацію з різних джерел; самостійно будувати відповідь, використовуючи різні джерела інформації; оцінювати окремі факти, події; формулювати нескладні висновки та узагальнення тощо. По-друге, це предметно-історичні вміння:

визначати дати та хронологічні межі подій; співвідносити рік зі століттям, століття з тисячоліттям; встановлювати послідовність та тривалість подій, віддаленість від сьогодення; співвідносити дати подій з певним періодом; правильно користуватися лінією часу;

визначати географічне положення країни; показувати на карті місця історичних подій; читати історичну карту, використовуючи її легенду;

самостійно вичленовувати інформацію з тексту та позатекстових компонентів підручника з історії; аналізувати нескладні та адаптовані історичні джерела; визначати та використовувати під час відповіді історичні терміни та поняття; розповідати про історичні події та явища й описувати їх; надавати стислу історичну характеристику видатним діячам; формулювати емоційно-ціннісну оцінку історичних подій і діяльності історичних осіб; визначати причини, сутність, наслідки та значення історичних явищ та подій.

Так, у результаті уроку «Давня Індія» в учнів мають бути сформовані наступні предметно-історичні вміння: показувати на карті Індію, визначаючи її місцеположення, місце найдавнішої цивілізації, визначати кордони імперії Маур’їв; порівнювати природно-географічні умови Індії та країн Передньої Азії та Єгипту; називати особливості буденного життя мешканців Індської та Гангської цивілізацій; визначати внесок царя Ашоки у створенні імперії та оцінювати його роль в історії Індії; пояснювати, як суспільне життя індійців пов’язане з варнами та кастами; називати час створення Індської цивілізації та обчислювати, скільки років тому було утворено імперію Маур’їв; застосовувати та пояснювати поняття та терміни «дхарма», «раджа», «брахман», «варни», «касти».

Результати уроку «Утворення імперії Олександра Македонського» мають бути такими: показувати на карті напрямки походів Олександра Македонського, місця основних битв Східного походу, визначати кордони створеної Олександром імперії; називати місця основних битв Східного походу в хронологічній послідовності; розкривати причиново-наслідкові зв’язки подій Східного походу; оцінювати риси вдачі Олександра Македонського, використовуючи писемні джерела; визначати місце Олександра Великого в історії Стародавнього Світу; порівнювати імперію Олександра Македонського з імперіями Стародавнього Сходу; застосовувати та пояснювати поняття та терміни «гегемонія», «македонська фаланга», «діадохи», «еллінізм».

Плануючи свою роботу з курсів історії стародавнього світу та історії України в 6 класі, вчитель має пам’ятати, що опрацювання основних подій, фактів, явищ та формування загальнонавчальних та предметно-історичних вмінь повинно відповідати рівню пізнавальних можливостей дітей 11–12 років.

Досягнення передбачених даною програмою навчальних результатів можливе тільки за умов поєднання активних та інтерактивних форм, методів і технологій організації пізнавальної діяльності учнів на уроках. Такі форми активно впроваджує в навчально-виховний процес Сергій Решетов (м. Сімферополь, АРК), Надія Гузик (м. Южне, Одеська обл.).

Упровадження програми має ґрунтуватися на новій педагогічній етиці, визначальною рисою якої є взаєморозуміння, взаємоповага, творче співробітництво. Ця етика утверджує не рольове, а особистісне спілкування (підтримка, співпереживання, утвердження людської гідності, довіра), зумовлює використання особистісного діалогу як домінуючої форми навчального спілкування, спонукає до обміну думок, вражень, моделювання життєвих ситуацій, включає спеціально структуровані ситуації вибору, авансування успіху, самоаналізу, самооцінки, самопізнання. Принципово важливою є орієнтація на розвиток творчості, творчої активності, творчого мислення, здібності до адекватної діяльності в нових умовах.

Готуючись до викладання історії стародавнього світу та історії України з найдавніших часів, вчитель має пам’ятати, що вивчення основних подій, фактів, характеристика історичних осіб, прищеплення вмінь працювати самостійно і робити висновки, оперувати набутими знаннями у своїй суспільній практиці повинно відповідати рівню пізнавальних можливостей дітей 11–12 років.

Оскільки курс історії стародавнього світу містить значну кількість історичних понять і на кожному уроці слід засвоїти найголовніші, то вчитель повинен уміти класифікувати їх у відповідності до змісту навчального матеріалу:

економічні — поняття про види господарського життя, економічних процесів, реформ; соціально-політичні, що передають соціальні відносини, політичну будову держави; історико-культурні (культура, матеріальна і духовна).

Викладаючи курс історії в 6 класі вчителю варто за допомогою певних методичних прийомів виховати в учнів належність до кола західної цивілізації, розуміння здобутків стародавнього світу в утворенні всесвітньої культури людства, зацікавити їх історичною спадщиною людства і підвести до усвідомлення того, що головні образи і зразки культури перших цивілізацій продовжують жити самостійним життям у наступних епохах, і лежать у підвалинах сучасної культури, літератури, релігії, наукових знань сучасних народів світу.

Три аспекти вимагають особливої уваги в умовах нинішнього часу розвитку українського суспільства. Акцент на вивчення державницького розвитку, питання співвідношення (чи навіть співіснування) наукового методу та релігійного світогляду та ґендерність окремих аспектів курсу. Розглянемо особливості основних блоків.

Історія первісного суспільства. Складність розділу, присвяченого виникненню людини та суспільства полягає в тому, що існує певна розбіжність не тільки між релігійними поглядами і науковими концепціями з приводу еволюції людини, але й в трактовці досить непростих для сприймання учнями палеоантропологічних та археологічних джерел. А все ж таки важливість розділу визначається тим, що в цю добу були зроблені відкриття, що сприяли подальшому розвитку людської цивілізації. Складність у підготовці та проведенні занять полягає в тому, що протягом декількох уроків учителю доведеться розглянути відрізок часу більш ніж у 2,5 млн. років і показати наскільки він є яскравим і динамічним.

При викладенні тем первісного суспільства вчитель підкреслює, що освічена людина повинна знати історію й інших країн та народів. На фоні подій цієї історії доречно вписуються вже в першому розділі теми про первісні часи на території України. Учні розуміють, що історія України є невід’ємною часткою всесвітньо-історичного розвитку.

Історія Стародавнього Сходу. Розділ знайомить з найдавнішими цивілізаціями Єгипту, Передньої Азії, Індії та Китаю. Ці суспільства мали спільні шляхи господарського і суспільного розвитку: (іригаційне) рільництво, право власності громад на землю, боргове рабство, деспотична монархія, чиновницький апарат управління тощо. Хронологічні рамки не є єдиними для країн Стародавнього Сходу. Знайомство з Єгиптом, Передньою Азією починається з утворення держав у долині Нілу і в Месопотамії (IV тис. до н. е.) і доводиться до перського завоювання. Подальша історія цих країн розглядається як частина історії всього Середземномор’я. Ознайомлення з історією Індії та Китаю також починається з доби стародавніх держав у долинах Інду (ІІІ тис. до н. е.) і Хуанхе (ІІ тис. до н. е.) і доводиться до перших століть нашої ери.

Уже викладаючи історію первісного суспільства, вчитель знає, що в основу вивчення матеріалу підручника покладений цивілізаційний принцип. Цей розділ закінчується тим, що первісні люди, еволюціонуючи, впритул наблизились до утворення перших цивілізацій.

Так, у сфері виробництва елементами еволюційних змін було виникнення галузей господарства відтворення (рільництва та скотарство), виділення ремесла і процеси виникнення міських центрів, поява розвинутого товарообміну, використання унікальних природних ресурсів (солі, металів, будівельного лісу). Але виробничий фактор в «чистому« вигляді існувати не може, бо сам залежить від інших факторів. Наприклад, всі перелічені виробничі фактори були в кельтів, проте державного утворення їм створити не вдалося.

Говорячи про соціальну сферу, вчені визнали, що перші форми соціальної організації з’явились ще в первісні часи. Це поява племені як територіально-економічної одиниці і сім’ї як елемента продовження роду та існування конкретної людини. А зв’язок між ними здійснювався через відносини власності, отже, розвиток соціальної структури доповнює механізм виникнення держави.

Суть третього компоненту полягає в тому, що в межах певних регіонів сформувались етнокультурні комплекси. Найбільш чітко ця система діяла в процесах виникнення писемності.

Усі ці три системи не могли існувати без взаємодії однієї з другою. І тільки така взаємодія могла привести до виникнення цивілізаційного або державного рівня. Виходячи з цього положення на підставі аналізу взаємодій цих систем, пропонується виділити два шляхи розвитку цивілізацій, умовно назвавши їх «давньосхідний» та «європейський». Для першого шляху була притаманна домінація природнокліматичного фактору, який забезпечував ефективність основних напрямів економіки.

У процесі викладання розділу вчителю на певних етапах слід фіксувати в пам’яті учнів той факт, що давньосхідні цивілізації мали загальні особливості розвитку. Ці знання потрібні для аналітичної роботи, при формуванні проблемних ситуацій, логічних завдань. Так, для всіх держав Стародавнього Сходу притаманним було існування сектора «престижної економіки», який працював на певну групу населення цих держав, що виконувала функції організатора суспільних робіт. Існування цього сектора призвело до виникнення міських центрів.

Також важливо запам’ятати, що в умовах Сходу переважна більшість держав у галузі організації політичної влади були «східними деспотіями», де правитель мав необмежену владу і був організатором, в основному рільничого виробництва. Крім цього він був носієм законодавчої, судової та виконавчої влади. Також він був виразником певних релігійних функцій або об’єктом одного з провідних культів в країні.

Перехід від первісного суспільства до перших цивілізацій був прогресивним явищем. Адже це сприяло подальшому розвитку господарства, зокрема іригації, засобів морського та сухопутного транспорту, ремесла, торгівлі та зробило можливим відокремлення розумової праці від фізичної. Були створені умови для створення писемності, наукових знань, літератури, образотворчого і прикладного мистецтва. Отже, на Сході виникли найдавніші в світі осередки високої для свого часу цивілізації і були закладені основи майбутнього розвитку світової культури.

При вивченні розділу «Стародавній Схід» слід врахувати наступні зв’язки, бо тут розкривається ряд процесів, які почали формуватись ще в первісному суспільстві. Зокрема такі, як розвиток рільництва, скотарства, ремесла, виникнення суспільної нерівності, нагромадження і осмислення людських спостережень за природою.

При вивченні історії Стародавнього Сходу, особливо для шкільного навчання, визначальними стають письмові джерела, де є описи конкретних подій, характеристики історичних діячів. Адже по них можна визначати і типові явища, які є характерними для цілої групи держав цього періоду історії. Висвітлення історії окремих країн включає вміння локалізувати історичні процеси в просторі і часі, чому учні вже навчилися, вивчаючи історію первісного суспільства. Тепер же учні повинні набувати вмінь характеризувати географічне середовище країн Сходу, встановлювати хронологічні зв’язки як за послідовністю і тривалістю явищ, так і за їх синхронністю.

У зв’язку з тим, що в цьому блоці знань вивчається історія декількох країн і регіонів, то особливого значення набуває вміння співставляти подібні явища і процеси, які відбувались в окремих країнах. Набуті при цьому знання, як історичні аналогії, з успіхом можуть бути використані при вивченні подібних явищ у інших країнах.

Вивчення історії Стародавнього Сходу – це своєрідний вступ до вивчення історії наступних цивілізацій, і тому до його вивчення слід ставитись з усією серйозністю. Кількість історичних понять значно збільшується і тепер вже вчителю слід розкривати історичні ознаки ряду понять, вводити загальноісторичні поняття: держава, закон, культура та ін. Значно ширшим повинно стати уявлення учнів про історичний процес з усією його багатогранністю, зокрема, про такі сторони суспільного життя: господарську, соціальну, внутрішню і зовнішньополітичну, ідеологічну, побутову, про їх взаємозв’язки і взаємообумовленість. Все це буде зрозумілим учням лише в тому разі, коли вчитель при викладанні матеріалу буде спиратися на конкретні уявлення з історії Стародавнього Сходу.

Дуже важливо, щоб історія Стародавнього Сходу була насичена не тільки військовими подіями. Психологічний досвід доводить, що викладання тем про побутову культуру та духовні пошуки цивілізацій Сходу дозволяє реалізувати ґендерність виховання, привернути увагу учнів до місця жінки в суспільстві і виховати демократичний погляд на стосунки статей в історії.

Історія стародавньої Греції. Історія стародавньої Греції вивчається з часу виникнення першої держави на острові Крит (ІІ тис. до н.е.) і до закінчення доби еллінізму (І ст. до н. е.). Саме територіальне уявлення про цивілізацію Еллади складає неповторну своєрідність перших кроків європейського шляху розвитку. Перші кроки європейського варіанти державності були зроблені на острові Крит та в Балканській Греції. Тут виникли палацові комплекси, які стали першою формою європейського типу держави. Після їх занепаду з приходом дорійців у ХІІ ст. до н.е. розвиток держави розпочався в нових умовах і призвів до появи держави полісного типу. Цей тип базувався на нових реаліях суспільного розвитку грецьких племен, суть яких полягала у збереженні общинно-приватної форми власності на землю. Ремісниче виробництво не носило рис «престижної економіки» і його досягнення використовувались для потреб всіх членів суспільства.

Природні умови регіону характеризувались з одного боку досить обмеженими умовами для високопродуктивного рільництва, а з другого, клімат та корисні копалини давав можливість вести господарство в межах сімейного колективу. Це спричиняло відносну незалежність громадян невеликих грецьких державних утворень. Поява нової економічної системи господарювання у вигляді класичного рабства створило умови для розквіту грецької державності, але короткий час існування цієї системи згодом зумовив перехід до нової системи, яка дозволила поєднати досягнення східних цивілізацій з особливостями полісного типу.

У галузі політичного розвитку Греція спочатку повторювала закономірності монархічного розвитку, але вплив економічних факторів, зазначених вище, привів до утворення перших систем республіканського управління. Особливо важливою подією грецької історії стало виникнення в Аттиці першої в світі демократичної держави. У добу еллінізму (IV–I ст. до н. е.) на зміну республіканським формам знову прийшли форми монархічних систем, які дозволили більш адекватно розвиватись змішаним формам соціально-економічного життя.

Новим елементом у суспільному розвитку Греції в часи формування держави є консолідація суспільства перед загрозою з боку родової знаті, яка або програє цю боротьбу ( і тоді встановлюються демократичні принципи), або йде на певні поступки (і тоді встановлюється олігархічні форми республіки). Так чи інакше, формується новий принцип стосунків громадянина та держави, який базується на принципах колективності, прав та свобод особистості та безпосереднього розуміння взаємообумовленості цих інститутів. Учитель повинен підкреслити не тільки позитивні риси процесів демократизації суспільства, але й показати, що демократія в Греції базувалась на існуванні системи класичного рабства, суть якої полягала в тому, що раби створювали добробут і нещадно експлуатувались всіма громадянами держави. Проте греки створили більш прогресивну державну форму, яка дозволила їхнім відносно дрібним державам вистояти в боротьбі з найпотужнішою імперією Стародавнього Сходу (Персією), а потім і приєднати її землі до своєї цивілізації.

Важливим доказом прогресивності грецького варіанту державності є її культура. Для вивчення цього феномену програма відводить майже третину часу, виділеного на знайомство з історією Стародавньої Греції. Учні переконуються, що система державного управління, створена греками, сприяла розвитку свободи творчості науковців, поетів, митців. Вона мала величезний вплив на сусідні народи.

Особливого значення для України в теперішніх умовах є теми присвячені виникненню демократії. Учитель повинен накреслити не тільки певні обмеження цього способу управління державою, але і відзначити дві найбільш яскраві та дорогі для давніх греків його риси. Це рівність перед законом («ісономія») та рівність слова («ісогорія»), тобто однакове право на свободу слова. Варто також зазначити і той факт, що давні греки не делегували своїх громадянських прав, а здійснювали реальне народоуправління за допомогою народних зборів.

Історія Стародавнього Риму. Останній розділ історії стародавнього світу присвячено вивченню історії Стародавнього Риму. Більшість науковців світу переконані, що римська історія є історією полісного варіанту розвитку перших цивілізацій, хоча є спеціалісти, які вважають його окремим типом розвитку цивілізації. У межах курсу варто показати типологічну спорідненість громадянської общини в Римі та в межах грецьких полісів.

Найголовнішою особливістю римської історії було те, що місто Рим виникло в результаті дії трьох різних племінних спільнот. Взагалі для історії Риму не була притаманна етнічна єдність, по типу якої формувалась грецька державність. В римську історію зробили суттєвий внесок як греки, так і італійські племена, жителі Карфагену, галли, іллірійці і навіть народ, який не можна визначити ні з боку лінгвістичної, ні етнічної приналежності (етруски). Тому навіть в історії самого міста Рим взяли активну участь три племені (триби): латини, сабіни та етруски. Тому з самого початку община в Римі формувалась на принципах сусідства та певного космополітизму. Цей момент в історії міста і держави зберігався протягом всієї історії.

Другим важливим моментом є надзвичайно високій ступінь мілітаризації суспільства і воєнного фактору. Починаючи із завоювання Італії і закінчуючи великими військовими кампаніями ІІІ–ІІ ст. до н. е. римська держава і суспільство формувались в умовах активної загарбницької політики. Вона не тільки приводила до розширення меж держави, але й впливала на формування керівних органів, особливості суспільного життя, традицій та законів. З одного боку, вона привела до формування такої форми політичного управління як республіка, яка ґрунтувалась на принципі демократизму селянства – основної сили римської армії, а з другого — посилила позиції прошарків, які відповідали за комплектацію та керівництво армією і користувались в більшій мірі вигодами від перемог Риму.

Третім моментом у розвитку Римської республіки стало поступове наближення в економічному плані до системи, заснованій на класичному рабстві. Формування цієї системи завершується в ІІ ст. до н. е. і в Римі ця система протрималась майже чотири століття (до кінця ІІ ст. н. е.). Поштовх до формування цієї системи дали Пунічні війни, а з перетворенням Риму в наймогутнішу державу Середземномор’я цей процес розкрився в повному обсязі.

Але такий характер розвитку держави супроводжувався наростанням внутрішніх протиріч, які були пов’язані з такою ознакою полісної структури, як відносно невеликі межі, на яких вона може ефективно діяти. З розростанням території полісна структура втрачала важливі ознаки і входила в суперечку з економічними інтересами і можливостями різних прошарків населення. Це спровокувало гостру політичну боротьбу, яка призвела до кризи суспільної стабільності та боротьби партій популярів і оптиматів. Ця боротьба проходила на фоні гострих внутрішніх (диктатура Сулли, Союзницька війна і повстання Спартака) та зовнішніх (Мітрідатові війни) подій і показала, що в умовах появи приватного землеволодіння полісна форма не відповідає вимогам існування держави. У цих умовах політична боротьба набуває рис громадянського протистояння.

Розповідь про організацію нової системи державного управління слід з пояснення терміну «принципат». Учні повинні підкреслити, що ця влада носила не деспотичний, а військово-бюрократичний характер. Її прикривала видимість республіки і тому головним елементом у підтримці влади імператора стала пропаганда. Учитель пояснює, що пропаганда — це вплив певних політиків на свідомість громадян з метою нав’язати їм певну систему поглядів, яка не відповідає реальному стану речей. Окремі елементи пропаганди існували і на Сході, і в елліністичних державах, але найбільшого розмаху вона досягла в Римі.

Програма історії стародавнього світу в 6 класі містить розділ з історії слов’янства. Найскладнішим питанням цього розділу в ній є проблема долі слов’ян під час Великого переселення народів й зародження українського народу. Сучасні підходи в трактуванні цієї проблеми, тобто історичного значення великого переселення народів, що охопило і слов’янський світ, вбачають у тому, що воно започаткувало поділ слов’ян на етнічні групи, які, залежно від історичних обставин, заклали основи процесів формування сучасних слов’янських народів. Виходячи з археологічних джерел, склавини, представлені Празько-Корчацькою культурою, стали не тільки пращурами українського народу, а й склали основний компонент пращурів словаків, морав’ян і чехів та українсько-польського населення у Верхньому Повісленні. Поляки середньої та північної частини сучасної Польщі мають свої окремі історичні витоки, що сягають Дзєдзіцької культури. Пеньківські старожитності антів на території України були інтегровані Празько-Корчацькою культурою (тобто, склавинами). Це змішане антсько-склавінське населення дало сіверян — пращурів лівобережних українців. Та частина антів, що понесла із собою Пеньківську культуру на Балкани, стала основою болгарського, сербського, хорватського та інших етнічних груп південних слов’ян. Пращурами білорусів та росіян було населення, представлене у V–VІІ ст. Колочинською, Тушемплінською та Іменьківською культурами, яке поступово займало області із балтським та угро-фінським субстратами.

Втім повноцінне засвоєння окресленого кола питань можливе за умови ґрунтовного опрацювання фактажу та понятійного апарату, що не передбачено чинною програмою через нетотожність понять «наука історія» і «шкільна дисципліна історія». Саме тому вилучення з навчальної програми надмірної деталізації в цих питаннях видається цілком закономірним. Щоб уникнути помилок і перекручень під час поверхового викладу або переобтяження учнів інформацією під час докладного пояснення, вчителям можна радити зосередити увагу на найзагальніших твердженнях, закладених у програмі.