Інститут національної пам'яті у 2009 р. підготував концепцію, а також серію програм викладання історії України в школі. Ці документи названі проектами, до обговорення яких запрошено усіх зацікавлених осіб. В передньому слові академік НАНУ І. Р. Юхновський, на той час голова інституту, звернувся до широкої української громадськості, видатних істориків, учителів, методистів, викладачів історії з проханням прочитати ці роботи і дати свої зауваження.

Отже, пропонована стаття є відгуком на запрошення до дискусії. Скажу відразу, що завдання розробити концепцію і програми української історії для шкільного навчання надзвичайно складне. Такою ж мірою, як складним був історичний процес на землях, що нині складають державну територію України. Як відомо, остаточно вона сформувалася тільки у ХХ ст., при цьому не лише за рахунок власне українських етнічних регіонів, але й тих, які історично ніколи такими не були (Донбас, Новоросія, Крим). Специфікою української історії є й те, що практично на всіх етапах вона була тісно пов'язана з історією держав (Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Австро-Угорщини, Росії, Радянського Союзу), до складу яких Україна входила окремими своїми частинами.

За цих умов надзвичайно важко створити єдину концепцію і єдині програмні засади викладання історії в середній школі, котрі б відзначалися своєю загальноприйнятною канонічністю. Що, власне, і продемонстрували автори запропонованих для обговорювання документів (Н. Яковенко, В. Верстюк, О. Удод, І. Гирич, О. Павлишин). Правда, складається враження, що вони не дуже-то й переймалися тим, щоб знайти максимально несуперечливі підходи до моделювання поглядів на історичне минуле. По суті запропонували своє власне бачення, практично ні в чому, висловлюючись фігурально, не «наступивши на горло власної пісні». Не може бути і найменшого сумніву в тому, що напрацювання іншого колективу істориків, сформованого не в Інституті національної пам'яті, а, скажімо, в Інституті історії НАНУ, були б суттєво іншими.

Але, як говорив відомий політичний діяч, маємо те, що маємо, і саме про це наша розмова. За законами критичного жанру я зосереджу увагу не на тому позитивному, що, безперечно, є в програмах, а на тому, що знецінює їх заданою авторською позиційністю. Одною із головних є помітне намагання «європеїзувати» минуле України, де можна і де не можна, прив'язати його до Заходу.

Розповіді про Київську Русь у програмі для 5-го класу передує матеріал про варварські королівства та імперію франків. При цьому пропонується пояснити етимологію слів «король», «аристократ», «рицар» і унаочнити їх зображенням західного рицаря. Поруч із фотографією Софії Київської автори рекомендують чомусь вмістити не Софію Новгородську чи Полоцьку, а один із польських храмів. Поширення освіти має ілюструватися не школами часів Володимира Святого і Ярослава Мудрого у Києві і Новгороді, а розповідями про європейські університети. Книгодрукування України подається на широкому європейському тлі (книжкові ярмарки кінця XVI ст. в Лейпцигу і Дрездені, видання книжок кирилицею у Венеції, Кракові, Празі і Вільнюсі). А про те, що українське книгодрукування тісно пов'язане з російським і прийшло до нас із Москви, ні слова. Окремі теми присвячені «Становленню Нової Європи впродовж XVI—XVIII ст.» і «Новій Європі ХIХ ст.», і практично нічого про Росію. Ні про нову, ні про стару.

У темі «Століття воєн і революцій (ХХ століття)» особливий наголос робиться на поразці національної революції 1917—1921 рр., на голодоморі 1932—1933 рр., на українському визвольному русі проти «нацистів та Радянського Союзу», винищенні інтелігенції, не згодної з комуністичними перетвореннями. Таке враження, що, крім перерахованих подій, в Україні нічого більше і не було.

Є в цьому розлогому вступі до історії, явно не орієнтованому на дітей 10—12 річного віку, і твердження, які взагалі не піддаються поясненню. Наприклад: «Українські імена в дохристиянські часи» або «Перший український лікар Агапіт». Українців ще не було, а «українські» імена і лікарі уже були. І як автори пояснять школярам, що дохристиянські імена «українців» були точнісінько такими, як «росіян» і «білорусів»? Вислів: «Територія середньовічної України як історична батьківщина українського та кримськотатарського етносів» — не тільки науково некоректний, але й політично небезпечний. Адже він позбавляє кримськотатарський народ власної батьківщини, що абсолютно несправедливо. До кінця XVIII ст. Крим був цілком окремим етнотериторіальним і державним утворенням і до «середньовічної України» не належав.

У програмі для сьомого класу «Історія України: Середні віки» понятійний ряд настільки віртуозно переплутаний, що школярам буде важко збагнути, про кого і про що, власне, йдеться. Про українців чи про східних слов'ян, русичів чи варягів, про Київську Русь чи про «Руську землю», про Київську чи про Галицько-Волинську державу. Такої в давньоруські часи просто не існувало. Коротко, за Романа Мстиславича Галицьке і Волинське князівства були об'єднані, але після його смерті знову розділились під урядуванням окремих князів. Полюддя зі «східнослов'янської людності», яке потім «сплавляли Дніпром для продажу в Константинополі», збирали не варяги, а київські князі, дружини яких складалися переважно із тієї ж «східнослов'янської людності». Акцентація на «варягах» справляє враження, що вони не один із чинників історичного розвитку східнослов'янської державності, а єдиний і головний. По суті автори програми це і стверджують, коли говорять про бояр як про нащадків варягів.

Що стосується державно-політичного розвитку Русі Х—ХIII ст., то він подається в кращих традиціях офіційної радянської історіографії. До 30-х років ХII ст. існувала єдина держава на чолі з Києвом, після — окремі держави-князівства, які в майбутньому ляжуть в основу України, Білорусі і Росії. Але і в радянські часи, і після них існувала концепція, згідно з якою Київська (Давня) Русь, видозмінюючи свою політичну форму, проіснувала як єдине державне утворення до 40-х років ХIII ст. і впала під ударами монголо-татарських завойовників.

Ця точка зору має свою літературу, і про неї потрібно говорити. Автори ж мусять у програмі стверджувати не своє особисте уподобання, а щонайменше об'єктивну історіографічну реальність. Тим більше що об'єктивно і самі схиляються до загальноруської єдності, коли говорять про «єдиний для держави «Руський закон» («Руську правду»), єдину Руську православну церкву, єдиний потік давньоруського культурного розвитку. Цілком конкретно це випливає із твердження, що монгольське завоювання було поштовхом «до змін в історичних долях південних (українських), західних (білоруських) та північно-східних (російських) князівств-держав, які постали з Київської держави.

Більш виваженими і збалансованими видаються програмні засади історичного розвитку українських земель в епоху пізнього Середньовіччя і раннього Нового часу. Правда, не без певної ідеалізації благотворності західних впливів. Вже сам початок Нового часу (остання третина XVI ст.), стверджують автори, «виразно окреслюється засвоєнням українцями західної культури». Наголошення на привілеї Люблінської унії 1569 р. для Волині і Київщини, згідно з яким цим землям гарантувалась територіальна цілісність і давні права, справляє враження певної прийнятності такої альтернативи. Про те, що ці гарантії порушувались раз у раз, особливо у сфері церковній, у програмі не говориться.

Криза Православної церкви пояснюється не тим, що вона не отримувала жодної державної підтримки, а тим, що була бездіяльною верхівка, бракувало власного шкільництва і були малоосвічені священики, особливо «на тлі релігійного оновлення західного християнства». У зв'язку з цим у програмі акцентується на планах підпорядкування Київської митрополії Папському Престолу, а також на спробах примирення православ'я і католицтва шляхом створення спільного для православних та уніатів Руського патріархату.

На фоні такої релігійної «терпимості» Варшави і її гарантій прав українців якимось невмотивованими виглядають розділи програми, у яких йдеться про козацькі повстання і козацьку революцію середини XVII ст. Правда, викладені вони так, що школяру важко збагнути, за які саме права боролися козаки, селяни та міщани і хто цих прав їм не давав. Тільки в одному випадку сказано, що битви під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями відбувалися «з королівським військом», а про причини козацької революції в програмі немає жодного слова.

Значною тенденційністю відзначаються рекомендації щодо висвітлення історії України після входження її до складу Росії. Остання фігурує в програмі не під своєю офіційною назвою, а виключно під тією, яка вживалася західними авторами, — Московія. «Прилучення козацької території до Московії», «степове прикордоння Московії», «союз з Московією Івана Брюховецького», «поділ України за Андрусівським перемир'ям Московії з Річчю Посполитою». Цілком зрозуміло, що цим підкреслюється певна зневага до Росії. Бо не можна ж підозрювати людей із докторськими і кандидатськими ступенями, що вони не знають офіційної назви. З часів Івана IV Васильовича російські монархи іменувалися великими князями всія Русі, а сучасник Богдана Хмельницького Олексій Михайлович носив титул царя і великого князя всія Русії. До речі, подібної термінологічної вольності автори програми не допустили по відношенню до Речі Посполитої і ніде не підмінили цю назву «Варшавією».

Вся подальша українська козацька історія — від Богдана Хмельницького до Івана Мазепи — подається майже виключно як шукання своїх політичних протекторів козацькими гетьманами. Іван Виговський мав намір повернутися до Речі Посполитої, Іван Брюховецький і Іван Самойлович орієнтувалися на Москву, Петро Дорошенко — на Стамбул, а Іван Мазепа начебто й зовсім намагався усамостійнити Україну. Звичайно, це надто спрощене розуміння української історії, по суті погляд через призму нинішнього нашого буття. Ні про яке «усамостійнення» не може бути і мови. Адже Мазепа, зрадивши Петра I, не проголосив самостійність, а впав у обійми Карла ХII, а також польського короля Станіслава Лещинського.

Певно, щоб виправдати вчинок Мазепи, який у програмі кваліфікований як «приєднання до війська Карла ХII», автори внесли тезу про «плани царя Петра I ліквідувати Військо Запорозьке». Правда, підкріпили це твердження не якимось автентичним документом, а уривком з листа Пилипа Орлика. Чи варто доводити, що подібні його свідчення після «Полтави» не мають вирішальної ваги? В реальному житті це справді сталося, але не як виконання давніх планів російського уряду, а як помста за вчинок Мазепи. Чомусь автори програми навіть не поставили питання, чим об'єктивно обернулося для України спонтанне рішення престарілого гетьмана — добром чи злом?

Історія України ХIХ і перших двох десятиліть ХХ століть, яка вивчається в дев'ятому і десятому класах, в цілому справедливо запрограмована як складова частина історії двох імперій — Російської та Австро-Угорської. Не викликає заперечень і конкретне змістове наповнення тем, які мають бути висвітлені у підручниках. Гірше з осягненням місця двох Україн у цій історії. Автори навіть не сформулювали питання: були вони пасивними учасниками процесів, які планувалися у Петербурзі і Відні, чи їх повноправними співавторами?

Із порівняльних характеристик влад двох імперій — російського абсолютизму і австрійського конституційного монархізму — напрошується висновок, що в так званій підавстрійській Україні правопорядки були більш гуманні, аніж в «підросійській». Як стверджують автори, «австрійські намісники Галичини шукали компроміс між австрійською владою й польським та українським населенням», тоді як в Росії Третє відділення Імператорської канцелярії за допомогою жандармських округів на місцях здійснювало постійний політичний нагляд. Був у Австрії і вищий дорадчий орган — сейм як станове представництво «націй», чого не було в Росії. Правда, були ще й свої концентраційні табори Талергоф і Терезин для русинів, але про це в програмі не говориться.

Наведені констатації варто було б завершити даними про фактичну участь українців в управлінні обох імперій. Із чого б виявилося, що в ліберальній Австрії українці не мали доступу до державного управління, в той час як в Російській імперії були канцлерами і міністрами (Розумовські, Безбородьки, Кочубеї, Трощинські та ін.).

Автори програм мали б поставити також і питання, як могло статися, що в ліберальній Австрії Галичина виявилася найвідсталішою провінцією, тоді як власне Україна становила собою індустріальне зосередження всієї Російської імперії. Не зайвим було б наголосити і на причинах масової еміграції галичан за океан, порівнявши її з переселеннями з Великої України. Варто було б також порівняти розвиток освіти, науки і культури двох Україн, із чого б виявилося, що в «підросійській» доступ до цих сфер був набагато ширший, ніж у Галичині. Що, зрештою, в непрямій формі визнається і в цих програмах, джерельний та ілюстративний розділ яких рясніє прізвищами наукових і культурних діячів з Великої України.

У висвітленні революційних подій в Україні в 1917—1921 рр. жодного балансу не витримано. Широко про Українську Центральну Раду, Українську Державу Павла Скоропадського, Директорію і Західноукраїнську Народну Республіку і надто скромно про Українську Радянську Соціалістичну Республіку. Із діячів останньої згадано тільки Володимира Затонського, тоді як діячі так званої Української революції представлені значно повніше. Це Володимир Винниченко, Павло Скоропадський, Симон Петлюра, Євген Петрушевич, Дмитро Вітовський, Юрій Тютюнник та ін. В розділі національного і соціального протистояння автори рекомендують представити фотографії і біографічні довідки Нестора Махна, Миколи Григор'єва, отамана Зеленого, але там немає радянських полководців Юрія Коцюбинського, Олександра Пархоменка, Миколи Щорса. Де ж тут баланс? І як тоді дати об'єктивну оцінку причинам поразки Української революції, коли замовчувати ті сили, які їй протистояли.

Програма історії України 1921—1945 рр., яка має стати змістом підручника для одинадцятого класу, витримана у відверто негативному ставленні до Радянського Союзу, частиною якого була і Україна. У вступній частині тоталітарний радянський режим урівняно з фашистським і нацистським, що підкріплено поясненнями понять «фашизм», «нацизм», «тоталітаризм».

З багатьма характеристиками політичної і соціальної системи СРСР і УРСР, присутніми у цьому розділі, як із оцінками таких жахливих явищ, як голодомор, каральні репресії влади, система ГУЛАГу тощо, важко не погодитися. Все це мало місце в тогочасному житті України, але, по-перше, не тільки це, а по-друге, навряд чи продуктивно і морально вдавати, що зло в Україну прийшло виключно з-за кордону. Як і абстрагуватися від помітних досягнень України в сфері економіки, освіти, науки, культури.

Впадає у вічі присутність у цьому розділі (і в інших також) програми так званої фігури замовчування. Точнісінько як в радянські часи. Якщо тоді не згадувалися, скажімо, такі письменники, як М. Зеров, М. Хвильовий, М. Куліш, то тепер не згадані Д. Яновський, О. Копиленко, М. Рильський, В. Сосюра, М. Бажан, зрештою, усі, хто в радянські часи вважався класиком української літератури. Про розвиток науки і наукових шкіл в Україні взагалі ні слова, якщо не брати до уваги згадку про Наукове товариство ім. Шевченка у темі «Західна Україна у міжвоєнний період».

Наступний історичний етап має назву «Україна в роки Другої світової війни». Мабуть, точніше було б сказати «Україна у Другій світовій війні», оскільки вона не сторонній свідок, а безпосередній її учасник. Звичайно, у програмі не знайшлося місця хоч би для згадки, що в радянській історіографії вона має також визначення Вітчизняної війни. Авторами програми вона іменується Німецько-Радянською. Добре, що не засуджується пакт Молотова—Ріббентропа, але погано, що приєднання Галичини, Волині та Північної Буковини до Української Радянської Соціалістичної Республіки не знайшло іншої оцінки, як тільки «радянізації Західної України».

По суті тема однієї із найбільших воєн ХХ ст., у якій вирішувалася у тому числі і доля України, зведена авторами програми до згадки лише кількох бойових операцій на території України. При цьому не названо жодного радянського полководця, не рекомендовано дати фотографії і біографії хоча б командуючих українськими фронтами.

Непослідовністю і суперечливістю позначено ставлення авторів програми до українського колабораціонізму. В одному місці програми співпраця з окупантами пояснена необхідністю виживання та антирадянськими переконаннями західних українців. Із цих причин вони служили у допоміжній міліції та в національних збройних силах Німеччини. В іншому — націоналістичне підпілля, зокрема Українська повстанська армія, названі борцями з німецькими окупаційними військами.

У розділі про радянських партизан автори поставили під сумнів оперативну важливість і виправданість їх рейдів і диверсійної діяльності, оскільки це викликало репресивні заходи німців проти мирного населення. Цим по суті вони спростували сказане про «антинімецькі партизанські дії» УПА на Волині і Поліссі, яких практично і не було. Зрештою, це відомо і з тих інструкцій, котрі керівництво УПА надсилало в свої низові ланки з наказом не чіпати німців. Натомість у програмі нічого не сказано про боротьбу УПА з радянськими партизанами, яка дійсно мала місце і про яку свідчать спогади чільних діячів націоналістичного підпілля. Там, де націоналісти мали перевагу в силі, вони безжально знищували партизан.

Жодної збалансованості немає і в джерельно-ілюстративному супроводі тем колабораціонізму і радянського партизанського підпілля. Перша ілюструється портретами і біографіями практично всіх націоналістичних очільників (Ярослава Стецька, Олега Ольжича, Тараса Бульби-Боровця, Романа Шухевича, Євгена Коновальця, Степана Бандери, Андрія Мельника, Василя Кука), друга — портретами і довідками тільки трьох керівників партизанських з'єднань — Сидора Ковпака, Тимофія Строкача і Олексія Федорова.

В програмі говориться про напруженість у взаєминах УПА з польською партизанською Армією Крайовою і нічого — про непримиримі протиріччя між різними гілками націоналістичного підпілля — бандерівцями, мельниківцями і бульбівцями, які сягали масштабів громадянської війни. Жодного натяку і про терор щодо мирного населення.

Заключна програма, що розрахована на учнів 12-го класу, містить методичні рекомендації висвітлення історії України в період 1945—2010 рр. Ідеологічно вони нічим не відрізняються від попередніх. Увага школярів зосереджується переважно наліквідація Української греко-католицької церкви, репресивно-каральні заходи СРСР проти українського визвольного руху, українці в таборах ГУЛАГу, голод 1946—1947 рр., дисидентський рух і політув'язнення його лідерів тощо. драматичних сторінках вітчизняної історії:

Складається враження, що крім боротьби з ненависним режимом, яку вели дисиденти Л. Лук'яненко, В. Стус, В. Чорновіл, М. Руденко, П. Григоренко й інші, в Україні впродовж 65-літнього періоду більше нічого й не було. Не було самовідданої праці у сільському господарстві і промисловості, не було подвижників-трударів, котрі не менше, ніж дисиденти, заслуговують на те, щоб їх знали нащадки.

У програмі сказано, що культура і наука в цей період перебували в «лещатах ідеології» і зазнавали утисків, але практично нічого — про досягнення у цих сферах, про видатних наших літераторів, художників, акторів, вчених. Щоб назвати хоча б деяких, не вистачить розмірів статті, а в уявленні авторів лише один О. Довженко виявився гідний фотографії і біографії.

В розділі «Шістдесятництво: нові культурні орієнтири» перераховані лише діячі, котрі традиційно пов'язуються з дисидентським рухом, але жодного з тих, хто, за переконанням авторів програми, до нього не належав, не названо. Це не лише деформує наше уявлення про культурні та наукові процеси в Україні, але й збіднює її справжню історію. Таке враження, що програма складена з позиції соціального реваншу: на прізвища, які були на слуху в радянський період, накладено табу. Навіть на такі, як П. Загребельний, Б. Олійник, О. Коломієць, О. Гончар, Б. Патон, В. Глушков, В. Фролькіс, П. Костюк та ін. Натомість їх місце зайняли інші, яких не згадували тоді. Як бачимо, нічого принципово нового не сталося. Змістилися лише ідеологічні акценти.

Завершують програму для 12-го класу дві теми — «Незалежна Україна» і «Україна перед глобальними викликами ХХI століття». Основний рекомендаційний пафос тут зводиться до того, що Україна має інтегруватися в західний світ і альтернативи цьому процесу немає. Ілюструється він розповідями про успішну інтеграцію у західне життя наших земляків (О. Баюл, брати Клички, А. Шевченко), про зростання інтересу до української історії в західних наукових центрах, участь в інтеграційних процесах української діаспори на Заході, співпрацю України з НАТО, участь в миротворчих акціях ООН тощо.

Про стратегічне співробітництво з Росією, без якого практично неможливий економічний стрибок України, у названих темах мова не йде. Нічого, крім подиву, така ідеологічна одновекторність викликати не може. Демонстративно не помічати країну, із якою у нас товарообіг більший, ніж з усією Європою, з якої ми імпортуємо енергоносії, до якої їдемо на заробітки і з якою споріднені історією і культурою, — значить нехтувати інтересами власного народу. Нинішніми і майбутніми.

Підводячи підсумок розгляду концепції та програм викладання історії України в школі, можна констатувати, що ідеологічно ці документи принципово не відрізняються від того, що вже закладено в підручниках після так званої помаранчевої революції. Жодного консенсусного підходу тут немає. Не впевнений, що автори, незважаючи на запрошення надсилати їм «відгуки та міркування», внесуть принципові корективи. Таке в них бачення історичного минулого України, і змінити це бачення вони вже не в змозі.

У такому разі слід не доопрацьовувати програми, а створити нові, доручивши це ще кільком колективам авторів на базі НАНУ і Міністерства освіти та науки. Потім, на засадах конкурентної змагальності, обрати найбільш прийнятні для написання за ними підручників. Це, якщо ми справді хочемо, щоб історія нас принаймні не роз'єднувала.